Є всі підстави відносити медичні професії до найбільш психічно напружених. Робота у медичній галузі передбачає і постійне спілкування з людьми, і значний ступінь відповідальності у догляді за хворими, проведенні процедур, роботі з лікарськими, дезінфікуючими засобами.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) трактує синдром професійного вигоряння (від англ. «burnout») як стан фізичного, емоційного або мотиваційного виснаження, що характеризується порушенням продуктивності роботи та втомою, підвищеною схильністю до соматичних захворювань, а також вживанням алкоголю чи інших психоактивних речовин з метою отримати тимчасове полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності та у багатьох випадках суїцидальної поведінки. Однак у цьому трактуванні відсутні виразні специфічні ознаки вигоряння, що відрізняють його від інших подібних феноменів.

 Підходи до розуміння поняття професійного вигоряння Найбільш вразливими щодо професійного вигоряння є працівники, що постійно безпосередньо спілкуються з людьми. Інколи синдром вигоряння вважають одним з проявів так званої «маскованої депресії» («депресія виснаження», «хандра», «дистимія», «розлади адаптації», «дистрес» тощо).

Розуміння вигоряння як розладу психіки з властивими йому ознаками, що вирізняють його серед подібних порушень, дає змогу більш коректно досліджувати його, розробляти і використовувати способи та засоби збереження і зміцнення психічного та соматичного здоров’я. Соціально-психологічний підхід розглядає вигоряння як порушення психіки, що не виходить за межі психічної норми, та вивчає міжособистісно-комунікативні, соціальні й організаційні чинники феномену професійного вигоряння.

Прибічники клінічного підходу вважають вигоряння синдромом психічного розладу, який зумовлює особистісні властивості суб’єкта, насамперед особливості його реагування на стрес. Відповідно до цього підходу вигоряння є патологічним синдромом, відповідним чином кваліфікованим у Міжнародному класифікаторі хвороб (МКХ-10).

Незалежно від того, чи має перебіг професійного вигоряння патологічний або непатологічний характер у конкретному випадку, російські, українські та білоруські вчені зазвичай позначають його єдиним терміном — «синдром вигоряння».

Чинники професійного вигоряння медичних працівників Окрім власне роботи медичних працівників з пацієнтами, високого рівня відповідальності за власні дії, необхідності завжди бути високопродуктивним, інтенсивно підвищувати професіоналізм та проходити постійні перевірки на профпридатність, чинниками синдрому вигоряння у середніх та молодших медичних працівників можуть бути неправильна організація роботи у закладі та невідповідність професії особистісним характеристикам людини.

Тож найчастіше виокремлюють дві групи чинників професійного вигоряння:  організаційні, або зовнішні, пов’язані з організацією роботи працівника, умовами його професійної діяльності особливостями професійної діяльності; особистісні, або внутрішні, — це індивідуальні характеристики працівника.  

Організаційні (зовнішні) чинники До основних чинників вигоряння, зумовлених некоректною організацією роботи у закладі та особливостями професійної діяльності медичних працівників, відносять такі: неналежне забезпечення умов праці; нереалістичні очікування керівництва та вимоги, що поставлені працівнику; нерегламентована тривалість робочого часу; ресурсні обмеження, зокрема низька заробітна плата; недостатня винагорода за працю; несправедлива адміністративна політика, зокрема примус до виконання обов’язків, не передбачених посадою; відсутність адміністративної підтримки, визнання, заохочень, схвалень; часті конфлікти персоналу у закладі; незрозумілий зміст трудової діяльності, зокрема відсутність необхідних посадових інструкцій чи їх формальний характер; рольова невизначеність і пов’язані з нею рольові конфлікти; низький рівень гігієни праці; негативні стереотипи і установки (зокрема гендерно-рольові) тощо.

Особистісні (внутрішні) чинники Головним і найпотужнішим індивідуальним чинником вигоряння вважають відсутність у людини покликання до своєї професійної діяльності, що здебільшого зумовлено відсутністю здібностей до неї, а відтак супроводжується відчуттям неуспішності, розчаруванням тощо.

До індивідуальних чинників вигоряння також належать: неможливість задовольнити актуальні потреби, бажання у професійній діяльності. Сюди можна віднести і незадоволення власним професійним зростанням. Це породжує постійний стрес. Здатність протистояти йому у різних осіб не є однаковою, що зумовлено, насамперед, індивідуально-типологічними та іншими особистісними властивостями. Від цієї здатності прямопропорційно залежить швидкість вигоряння за однакових інших умов; невміння заощаджувати резерви, встановлювати обмеження стресам. Особи, які самовіддано піклуються про справу та про інших, забуваючи про себе, більше ризикують вигоріти, ніж ті, що гармонійно балансують між спільним та особистим, між альтруїзмом та здоровим егоїзмом; кризи та стреси в особистому, сімейному житті; трудоголізм, цілковита ідентифікація з професією (роботою), за якої увага та час, витрачені на себе, трактуються як потурання власним слабкостям і егоїзм. Відтак особистого життя або немає, або його замало.

Чинник змішаного походження Окремим чинником, який може мати як внутрішнє, так і зовнішнє походження, є перевантаження. Воно може виникати через надмірну працю, що стає непосильною, або через невідповідність схильностям, здіб­ностям, покликанню працівника. В обох цих випадках перевантаження спричиняє дистрес. При цьому перевантаження через надмірну працю може бути спричинене як через тиск ззовні, так і через самостійне примушення працівником себе до надто інтенсивної праці. Також перевантаження залежить від багатьох особливостей психіки працівника, його життєвої ситуації. Усунення цих чинників або зменшення їхньої дії запобігає емоційному вигорянню, що є першою стадією професійного вигоряння.

Діагностика професійного вигоряння Характерними для синдрому вигоряння є емоційна спустошеність, виснаженість, втома, нездатність до компромісу, неспроможність надавати емоційну підтримку, налагоджувати партнерські стосунки. Визначають три групи ознак, що передують професійному вигорянню. Такі стани зумовлюють негативне ставлення не тільки до оточення, а й до роботи загалом.

Виснаження та професійне вигоряння зазвичай відбувається поступово, крок за кроком.  

Фази професійного вигорання: надмірна участь у діяльності (попереджувальна фаза); фізичне виснаження (відчуття безсилля, безсоння); зниження рівня участі (стосовно колег, оточуючих, професійної діяльності); негативні емоційні стани, реакції (депресія, агресія); деструктивна поведінка (інтелектуальне перенапруження, перепади мотивації, емоційно-соціальна нестабільність, психо­соматичні розлади та зниження імунітету, розчарування та негативні життєві уста­новки).

Профілактика професійного вигоряння медичних працівників Чи не головною умовою профілактики професійного вигоряння медичних працівників є запобігання появі (а у разі їх наявності — усунення) зовнішніх і внутрішніх чинників цього синдрому. Адже працівники можуть вигоріти і не працюючи в напружених умовах. Тому роботу будь-якого змісту, зокрема з проблемними пацієнтами (тяжкохворими психічно, соматично, з девіантною, делінквентною поведінкою) і таку, що потребує високого напруження та миттєвого точного реагування без права на помилку (бо від дій медпрацівника залежать людські життя), можна і слід організовувати так, щоб мінімізувати професійне вигоряння. Також головній медичній сестрі ще при підборі персоналу слід звертати увагу на бажання кожного претендента працювати за цим фахом, на наявність емоційної зацікавленості (креативності, прагнення самореалізуватися).

Чинниками протидії синдрому вигоряння: оптимально кероване робоче навантаження, яке має відповідати фізичним здатностям людини та сприяти професійному розвитку працівника; високоякісне соціальне середовище, в якому наявні співпраця, взаємодопомога, позитивні емоції; оптимальний контроль з реальною підтримкою автономності спеціалістів; справедливі фінансові винагороди, соціальне визнання; спільність цінностей особистості та колективу, закладу; справедливість до всіх працівників незалежно від обійманих ними посад, що сприяє повазі кожного працівника до самого себе і до колективу, закладу в цілому.

До основних груп профілактичних і лікувальних заходів, які може проводити головна медична сестра у колективі з метою збереження психо­емоційного здоров’я медичних працівників, слід віднести гігієну виробничих взаємин та психогігієну.

 Гігієна виробничих взаємин має передбачати підвищення професійної мотивації працівників; встановлення балансу між витраченими зусиллями та отриманою винагородою; раціональну організацію робочого часу; проведення заходів спільно з керівництвом для формування взаємодовіри та позитивної робочої атмосфери в колективі; створення умов для психоемоційної розрядки, зняття робочого напруження та підтримування психічного та фізичного здоров’я медичного персоналу.

Соціальний (суспільний) напрям психогігієни має на меті забезпечити соціальні умови гармонійного психічного розвитку особистості, що вбирають у себе всі чинники, на які здатна впливати людина. Насамперед головна медична сестра має звертати увагу медичних працівників на позитивне ставлення до самих себе; оптимальний розвиток, зростання та самореалізацію; особисту автономію; реалістичне сприймання оточення; вміння адекватно на нього впливати за потреби.

Також можливо проводити бесіди з метою поліпшення розуміння основних завдань і мотивування працівників, а також розв’язання соціальних проблем, якщо такі виникли у колективі. Можливо проводити й тренінги для підвищення професійних навичок.

Джерело: https://www.medsprava.com.ua/article/653-sindrom-profesynogo-vigoryannya-u-medichnih-pratsvnikv

Інформація з сайту "Медична справа"